Журнал «Травма» Том 26, №5, 2025

Актуальність. Травматичні ушкодження грудопоперекового відділу хребта супроводжуються високим ризиком неврологічних ускладнень та потребують стабільної хірургічної фіксації. Історія розвитку методів стабілізації відображує прогрес у розумінні біомеханіки, вдосконалення імплантатів і трансформацію клінічної практики. Мета: систематизувати ключові етапи еволюції хірургічних методів стабілізації при травмах грудопоперекового відділу хребта з акцентом на біомеханічні принципи, впровадження нових конструкцій та зміну пріоритетів у виборі доступу. Матеріали та методи. Проведено пошук літератури в базах даних PubMed, Scopus, Web of Science та Google Scholar з 1890 до 2024 рр. В огляд залучено публікації, у яких описано розвиток хірургічних технік, типи фіксаційних систем і принципи їх застосування залежно від клінічних завдань. Результати. Виділено та охарактеризовано основні етапи еволюції методів стабілізації. Початковий період (1890–1950-ті роки): задокументовано впровадження дротяної фіксації (Hadra), кісткового спондилодезу (Albee, Hibbs), перших передніх доступів (Lane, Moore) та фрагментарних гвинтових технік (Boucher). Ера задньої інструментальної фіксації (1950–1980-ті роки): розробка стрижнів Harrington, адаптація їх для травм, упровадження сегментарної дротової фіксації (Luque), поява систем із гачками та дротом, формування багаторівневої задньої стабілізації. Розвиток передніх методів (1970–1990-ті роки): створення гвинтово-тросової (Dwyer) і стрижневих (Zielke, Kaneda) конструкцій, упровадження передньої корпектомії з фіксацією, поява вентральних пластин. Сучасний етап (з 1990-х років): значне поширення транспедикулярних гвинтових систем (Roy-Camille, AO, VSP, CD), які дають змогу крізь задній доступ контролювати всі три опорні колони, мінімізуючи потребу в передніх втручаннях. Розроблено малоінвазивні техніки, зокрема черезшкірну фіксацію та латеральний доступ для кейджів. Висновки. Еволюція хірургічних підходів демонструє перехід від примітивних методів до біомеханічно обґрунтованої стандартизованої стабілізації. Транспедикулярна фіксація посіла провідне місце завдяки універсальності, міцності та малоінвазивності. Передні доступи застосовують обмежено — за неможливості ефективної декомпресії або опорної реконструкції ззаду. Історичний аналіз дає змогу усвідомлено обирати оптимальний метод фіксації з урахуванням анатомічних, біомеханічних та клінічних особливостей травми.

Background. Traumatic injuries to the thoracolumbar spine are associated with a high risk of neurological complications and require stable surgical fixation. The historical development of stabilization techniques reflects advances in biomechanical understanding, implant design, and the evolution of clinical practice. The purpose was to systematize the key stages in the evolution of surgical stabilization methods for thoracolumbar injuries with emphasis on biomechanical principles, the introduction of new implant systems, and shifting priorities in surgical access. Materials and methods. A literature review was conducted using PubMed, Scopus, Web of Science, and Google Scholar, covering publications from 1890 to 2024. The analysis included studies describing the development of surgical techniques, types of fixation systems, and their application according to clinical objectives. Results. The main stages in the evolution of stabilization techniques were identified and characterized. Early period (1890s-1950s): introduction of wire fixation (Hadra), bone graft-based spinal fusion (Albee, Hibbs), initial anterior approaches (Lane, Moore), and early screw-based techniques (Boucher). Era of posterior instrumentation (1950s-1980s): development of the Harrington rod system, its adaptation to trauma, introduction of segmental sublaminar wi­ring (Luque), emergence of hook-wire systems, and the formation of multilevel posterior stabilization. Advancement of anterior methods (1970s-1990s): implementation of screw-cable constructs (Dwyer), rod-based systems (Zielke, Kaneda), anterior corpectomy with fixation, and the introduction of ventral plating. Modern era (since the 1990s): widespread adoption of transpedicular screw systems (Roy-Camille, AO, VSP, CD), enabling three-column control through a posterior-only approach and reducing the need for anterior surgeries. The development of minimally invasive techniques, including percutaneous fixation and lateral access for interbody cages, further enhanced outcomes. Conclusions. The evolution of surgical approaches highlights the transition from rudimentary methods to biomechanically sound, standardized stabilization. Transpedicular fixation has become the gold standard due to its versatility, strength, and minimally invasive nature. Anterior approaches are now used selectively, prima­rily when posterior decompression or anterior column reconstruction are not feasible. A historical perspective enables surgeons to make informed decisions when choosing the optimal fixation strategy, considering anatomical, biomechanical, and clinical factors of the injury.

травма хребта; грудопоперековий відділ; хірургічна стабілізація; транспедикулярна фіксація; передній доступ; історія спінальної хірургії; еволюція методів; біомеханіка хребта

spinal trauma; thoracolumbar spine; surgical stabilization; transpedicular fixation; anterior approach; history of spinal surgery; evolution of techniques; spinal biomechanics